Вона безпосередньо стосується мого
попереднього запису.
Тому що, може, хтось чогось не розуміє. Чому от я настільки впевнений та послідовний у антимігрантській політиці. А я просто дослухаюся до мудрості свого Роду. Не тільки як язичник, але й просто як українець, як вірний син свого племені.
А де вона, мудрість мого народу? Ота багатюща скарбниця, що дбайливо накопичувалась пращурами протягом тисячоліть, у надії на те, що нащадки зрозуміють, а не пропустять повз вуха? Вона у мові народу,
у його казках, співах, переказах і думах.І зараз розповім я вам казочку про зайчика-побігайчика, лисичку-сестричку та півника-козаченька.
Жив собі зайчик у своїх хатинці. Хатка, може, і невелика – але своя і затишна. Жив собі – горя не знав. Але от лиса угледіла хатку, і собі її захотіла. Але ж зайчик двері замикав, як всередину потрапити? От лиса прийшла під вікно і плаче: ой, я така нещасна, ой, я така бідна. Ой, свого кутка немає, голівоньку мені притулити ніде. Ой, пусти господарю добрий та мене тільки нічку перебути. Пожалів її зайчик та пустив. А лиса, як вже всередину потрапила – то йти вже нікуди не схотіла. І так вже сама на чужому добрі почала ґаздувати, що бідасі-зайчику довелося з власного житла втікати, поки цілий. А лиса собі лишилася, і раділа, сама жила та ще й ціле кубло лисенят в затишну хатинку привела.
А зайченя-сіромаха по лісу блукає – правди шукає. І кого тільки він не просив – і вовчика-братика, і ведмедя-бурмила, і кабана-іклана – жоден лисиці ради не дав.
І тільки коли зустрів він півника-козаченька – от тоді вже лисиці стало непереливки. По півник з загарбницею розмови розводити не став. Він знав, як з такими впорядкувати – гострою шабелькою.
І тільки тоді зайчик свою хатинку собі повернув. Так от, шановні хлопчики та дівчатка, всі ви розумні і всі ви сіль цієї казки вже зрозуміли, маю надію.
А для тих, хто ще пережовує, зроблю ще один натяк: Косово. Чи марсельське гетто, скажімо.
У наших народних українських казках – все. Нічого вигадувати не треба. Все вже сказано. Тільки вмій почути – і зрозуміти. Не знаю, хто як – а от я дуже уважно в дитинстві казочки наші читав.
От чому я казав – і знову кажу словами з видатного нашого фільму „Така пізня, така тепла осінь”, що вийшов у рік мого народження:
це – наша Земля, і ми тут люди. Наш народ і наша Земля – це найбільший скарб. Буде це – все буде. Не буде цього – нічого не буде. Зникнемо з лику земного.
Той, хто принаджує на нашу землю чужинців – той ворог. Отак, просто і чесно. Без недомовок і напівтонів. Це принципово. Бо цим він краде майбутнє моїх дітей та онуків. Цим він закладає годинникові бомби маленьких та великих „косово”, які може вибухнуть через покоління – але неодмінно вибухнуть. А мені цього не треба. І це я буду обстоювати все життя.
Ми повинні забезпечити існування нашого народу і майбутнє для білих дітей