sparrowhawk (sparrow_hawk) wrote,
sparrowhawk
sparrow_hawk

Лютозвір

Мій текст, який мені наснився.



Я завжди був поганим хлопчиськом. Розпещений панич, молодшенький синок по багатьох доньках, єдиний спадкоємець заможної фамілії. Батьки, сестри, челядь - всі трусилися наді мною змалечку, виконуючи найменші забаганки. Не дивно, що я став такою сволотою. Не думай, я не звинувачую їх, моїх давнопомерлих родичів, хай мир буде їхньому праху, у своїй сутності, аж ніяк. Знав я і багато пристойного люду, що виріс таким попри всі намагання домашніх їх зіпсувати. Ні, я став тим, ким є, через свій вибір.

Через багато маленьких виборів. Маленьких злих вчинків, що привели мене у безодню.

Я рано відчув задоволення від завдання болю. Дитиною я не давав спокою котам та собакам нашого маєтку, вбивав з рогатки пташенят, розорював мурашники. Трохи підріс - і батько познайомив мене із знаною шляхетською забавкою, полюванням. О, як я любив бити дичину зі своєї коштовної, тонкої німецької роботи, рушниці. Не для їжі, не для шкіри - для радощів, злих радощів від побаченої крові, від перетворення живого на мертве.

Днями і ночами і пропадав у лісах довколо наших маєтностей, ставши немезідою для всього, що рухалося і дихало у тіні дерев.

І от, одного дня, я вбив ту вовчицю.

Пам'ятаю, я здивувався, коли вона сама на мене кинулася. Зазвичай звіри обходили мене десятою дорогою, і доводилося мені вже чимало потоптати лісових стежок перш ніж вкоротити комусь віку.

Здивувався - але не злякався. І вже тим пак не розгубився. Моя стрільба була завжди наготові. Бах - і у дурної вовчиці нема пів-голови. Я ліниво копав її ще не остигле тіло носаком чобота, коли почув тонке скавучання. Ну звісно! Виводок, зграйка вовченят, ще зовсім малих та кволих. Без матері приречених на смерть. Приречених мною.

Я тільки посміхнувся, закидаючи рушницю за плечі. Їхній тонкий писк будив у мені ту чорну, злостиву радість, коли я йшов далі в ліс, жодного разу не обернувшись.

Я не бачив того старця, що вибрався з кущів тільки коли мій посвист стих між дерев. Не бачив його очей, як він дивився мені услід.

Цілитель з селища, що належало батькові з усіма його холопським обивателями. Старий травознавець, віщун і планетник. Він любив і лікував все живе, хоч людину, хоч звірину- і жодна жива душа не займала його, хоч він і ходив у глухих лісах без зброї, і влітку - і в найлютіші морози. Нам розповідали про цього чаклуна - але батько не вірив ані в чорта, ані в бога - і вже точно не йняв віри у магію якогось там брудного селюка. Коли той, одного дня, завітав у маєток, зі скаргою на мене - на мене! панича! хазяйського сина! - що, буцімто, б'ю я звірину без ліку і без цілі, нищу живність у лісах без міри - наказав батько спустить на нього пси. І спустили. Страшні ікласті гончаки підбігли до старця - і почали ластитися до нього, мов цуценята. Батько скипів - але старий дивак вже йшов геть, зціпивши вуста, нічого більш не сказавши.

Я не знаю, як він це зробив. Скільки разів по тому я благав старця, молив його розповісти, пробачити і підказати як, як позбутися того нещастя... Ні, я не знаю, як він це зробив. Але він мене прокляв.

Я вже ніколи не повернувся додому. Я забув своє ім'я. Людини, що увійшла в ліс, більше не існувало. Я став тим, кого в наших краях називали лютозвіром, або ж вовкулакою.

Невидимими ланцюгами прикутий я до срібного Місяця. Поки ходить він по небу, міняючи форму - я бігаю світом у подобі вовка. Бачу все, розумію - але не вимовить паща людського слова. А коли повня випливає на небо - то і розум мені відбирає, стаю я звіром, і горе тим, хто попадеться мені на дорозі. Лише у молодик, чорні безмісячні ночі, відпускають мене чари, і стаю я знову чоловіком. Тільки цей день прибавляє мені віку, тож старішаю я набагато повільніше, ніж люди, ховаючись від часу під вовчою шкурою. Місяці пролітають повз мене, мов уві сні. Роки зливаються в одну смугу, літо і зима чередуються для мене так швидко, що аж миготять. По іншому тече ріка Часу для вовкулаки, ніж для сина Адама. Спогади - наче і не мої. Як не зі мною все було. Наче уві сні пам'ятаю, як знелюднив наш маєток. Без сина-спадкоємця вимер рід, сестри роз'їхалися по оселям чоловіків, померли батьки, нові господарі перебудували садибу, продали іншім - а ті взагалі зруйнували будівлі, поставивши землю під велику латифундію.

Я бачив, як змінюється лице Землі. Як тягнуться нові дороги, як зникають ліси, нищиться дичина, розпахуються останні вільні поля. Замість селянських возів та карет шляхти по дорогах задріботіли якісь смердючі гримлячі залізні повозки, в небі з'явилися сталеві птахи, саме повітря згидилося, стало гірким на смак, назавжди змінило свій запах. Кілька разів прокочувалася велика війна, така, що вже думалося про кінець світу - і про Суд, на якому спроситься і з мене, сіроманця. Ніде стало, де жити, нічого їсти. Перевівся ліс - потягнуло мене у міста. Замість дерев стало житися у хащах з цегли та металу. Гризлося за недоїдки з безпритульними псами, але з ними ж ночувалося взимку у теплих темних закомірках під велетенськими трубами.

Коли я її вперше зустрів? Не пам'ятаю. Вона тоді була геть молодою. Доброю була. Годувала усіх, птахів, котів, нас - облізлу зграю, що тіснилася біля тієї котельної. Завжди була добра - але це не дало їй щастя. Бігли роки - але так і лишалась одна. Старіла, сивіла, вже ходила з паличкою. Але так і годувала нас, безсловесних, єдина говорила до нас, торкалась лагідно наших пошматованих нелегким життям шкур. Думав, багато разів - вийду до неї, як людина. Але - ні. Лякався. Лякався її злякати. Боявся, що геть забув я вже людську мову. Боявсь, що втече вона з криком від брудного безхатька, що почне їй розповідати якусь безумну історію. Як я міг відкритися їй, сказати їй, що я знаю її все її життя, що люблю її, люблю її, яка б вона не була, молода чи сива?

Я помер у той день, коли ти її вбив. Ти мчав на своїй дорогій залізній повозці, що тобі була та самотня стара душа, що тихенько шкандибала через дорогу, як щодня, годувати свою родину, свою зграю безпритульних псів.

Ти уник людського покарання. Суд зараз такий самий продажний, як і у мої людські часи. Скоробогатько товстим гаманцем завжди викупить собі безкарність. Ти так нагадуєш мені мене. Коли я ще був людиною. Це найгірше, що я можу про когось сказати. Я був таким самим, як ти. Самозакоханним хлопчиком, що зневажає всіх і все, крім своїх власних бажань. І ти вбив світло мого життя.

Я бачу, що ти не віриш нічому з того, що я тобі розповів. Пусте. Це вже не має значення. Тебе надійно зв'язано, а кляп у роті глушить всі твої крики. Ніхто не почує та не знайде тебе тут, за великими теплими трубами котельної.

Спливають талою водою останні миті молодика. Я вже чую, як підіймається звірина у моїй крові. Зазвичай я не їм людей, коли мій людський розум ще контролює вовче тіло. Але для тебе я зроблю виключення.

Tags: мої фірмові казки, проза
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 10 comments